Монолог запеклого

В тобі є щось, що багатьох лякає,

Складне всередині, мов довгий монолог,

Написаний весь п’ятистопним ямбом,

В якому мудрагельствує герой,

Все про своє, далеке, запланетне

І прагне далі. Далі! Уявіть!?

Зануритись в міжгалактичний Всесвіт

І вимагати в інших – розуміння

Того у чому певності і сам

Немає. Господи, одне лиш белькотіння

Про світ піднесений і світ низький, про те,

Що він зітхає вічністю, а решта

Воліє лиш розбещених розваг,

До слова, забуваючи, що врешті

Йому було дароване життя

Простою смертною,

Що він так само смертний!

Он знов почав про витоки матерій,

Що сонце всім, і очевидно те,

Вбираючи його проміння більше

Він став прокляттям тим, кому не

Треба, відповідати за його пориви.

Уявляєте? Чи ж він не божевільний?

Він каже: що повторює сюжет,

І я, і всі: партер, балкон, гальорка –

Одне і теж плетуть, одне і теж,

Що він помре побитий язиками

І тими ж язиками – піднесеться,

І вже тоді, колись, його словами

Знеславлять іншого. Що він...

Яка ж нудота...

07.01.2024