Монолог

Око, око, не дуже бачиш ти глибоко. 

Т. Шевченко

Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води

і випустив на землю тварі і народи,

то мусів би і вічну правду дати їм,

що по заслузі насилає хмари й грім…

щоб кожній нації хоч трохи дати неба

і не ввести в злиденність дух їй

та в занепад.

А то немає правдо… і в твоїх світах

панує боротьби давно відомий жах

за щонайкращу в тебе серед ночі зірку,

щоб стати у раю найпершим при одвірку.

І скрізь супроти України, мов раба,

реве безжалісно нещадна боротьба

всіх складників анархії страшної

серед байдужості та криги світової…

І ми тепер не вирвемо із боротьби

зозулі навіть для весінньої верби,

аби гукала до людей крізь теплі віти

про сонце те, що без утоми світить…

І дух наш, думку затаївши в свисті куль,

шумітиме у світ, як верби без зозуль.

А слово в його стане ще раз серед тлуму,

одягнене в важку одежу лайки й глуму,

і пожене його по кожній стороні

нужда на хліб робити день при дні…

і на високу творчість навіть і неділя

не дасть йому спасенного дозвілля.

Хіба що знов, знеможене, впаде у рів

відпочивати без тепла й розкішних снів,

де просичать гадюки і прокрячуть ґави

про смерть і молодості, і уяви…

І це глухе нічне сичання з криком ґав

узяте буде словом до щоденних справ,

як люта туга за єдиним творчим щастям

з великістю такою, мов святе причастя…

Узяте буде, щоб в осінні вечори

від його вмерти на сусідньому дворі,

аби сказали люди вранці без наруги:

“Напевно, вмерло від таємної недуги”.

Ох ні… Мій Боже! ні! на віки вічні ні…

таку ганьбу зустріти краще у труні

з єдиною лише турботою моєю,

з такою, як і смерть єдина над землею,

що нездійснимістю горить в душі моїй

і через те ще більшає від безнадій:

аби за смерть таку розпука серед терній

труну мою над світом підняла,

і, Боже око, ти на дибі цій модерній

щоб висохло на муках за свої діла!