Мономіф 6#131

Зазвичай, я віршами, намагаюсь достукатись, до якоїсь таємної істини,

Та частіше за все, прийти, до якого - не якого, але все ж таки висновку.

Цим же, я вперше, можливо, не буду у всесвіту просити милостині.

Та не намагатимусь передбачити в цій грі, шахів на дошці розстановку.

Щиро, я все бачу, та як мені знову здається, відчуваю тебе, розумію.

Але, знаєш, мені не залікувати рани, які ти прикриваєш руками.

Щоб не зробити гірше, не нарвати своїми діями невмілими -

Ти ж їх хочеш лишити на пам’ять, сховати за повільними серця стуками.

Очевидно я не той, хто тобі зараз, і ще довго не буде потрібен.

Твій топор війни, який можливо, і за вічність не вдасться зарити.

- Ваш вирок суду, звучить наступним чином: За своє кохання. Винен!

«В дію приведено протокол, по якому ви маєте самі в собі закритись.»

Я знаю, що сіяти на випаленій землі, рясно просякнутою сльозами -

Ніщо інше, як вкладатись в неминуючий голод, емоційні, тяжкі втрати.

Але я знав це із самого, самого початку, рахувався із можливими загрозами.

І все ж продовжував, збирати маленькі врожаї, удобрювати, і знову орати.

Метафори, як і всі ці слова, напевно не набудуть сакрального сенсу.

Сенсу не мають, і всі мої дії - так може на перший погляд виглядати:

Можливо, я така людина, яка старається, досягнути якогось нонсенсу,

Та для щастя твого, і справжньої легкості, я в стані ще довго чекати.

Не важливо, чим закінчиться ця історія, казкових двох персонажів,

Персонажі ці, по «Мономіфу» Кемпбелла, повернуться на шлях «Додому».

І вибрав підсвідоме, свідомому, викинувши зайве із свої багажів,

Зможуть віднайти свій «Елексир», підсвідоме зробити свідомим!

Ми обидва, з тобою, досить схожі, поламані, понівечені душі.

Та постанем, цими героями Кемпбелла, перед таким дивним питанням:

Чи продовжувати шлях, та ці дивні пригоди, пуститися в води від суші?

Або краще, осісти в своїх нетрях, вибравши «дім», дивним скитанням.

Зазвичай, я віршами, намагаюсь достукатись, до якоїсь таємної істини,

Та частіше за все, прийти, до якого - не якого, але все ж таки висновку.

Пропоную, нарешті, остаточно і назавжди, вивести свої страхи із тіні.

Та не намагатись передбачити, наших пішок на дошці розстановку.