Мордовська кутя

Ніч зменшилась,

А день почав зростати.

Освячую тебе,

Фантазіє людська!

Та мить і є Дитя,

Якого Божа Мати

Із хмар звільняє,

Мов із сповитка.

Дитина — Світло.

Час з людським обличчям,

Це правда Всесвіту —

І я вклоняюсь їй.

Ми сядемо за стіл —

Христа звеличим.

І не одна сльоза

Впаде з–під сивих вій.

Кутя з перловки.

І по склянці чаю,

Скупий Багатий Вечір.

А проте

Я серед зеків

Бога помічаю:

Він із розширених зіниць

Росте.

Дитя сміється,

Сонячно сміється.

Бажає людям

Щастя й талану.

А понад дротом

Гайвороння в’ється,

І сніг лягає

Нам на сивину.

Ми мовчки молимось.

Ми Бога кличем.

Тріщать дерева

В сніговій імлі.

О час земний!

Чи ти з людським обличчям?

Чи є ще добрі люди

На землі?

07.01.1980.