“Мов на наріжнику святині”

Мов на наріжнику святині,

стояв нетямкуватий сніг

на камені — чекав хвилини,

щоб впасти сатані до ніг.

Його ніхто вже не підтрима,

крил не підставить, не зведе —

бо падають фортечні зими,

а мої судини незримо

всотали відвологий день…

І, перехнябившись, над шляхом,

хилюсь… ще хвиля — упаду,

літає замість птахи бляха

і розтинає плоть тверду…

Не розіб’юсь — розпорошуся…

Лиш хто окрушини збере?

Дивлюся сам на себе в скрусі,

немов на хатище старе.

Ось грудка снігу, грудка глини,

долівки латка, кістя жмут,

і що не крок, то домовина…

Але ж живуть там, де і мруть…

І я гукаю: — Сніже! Брате!

Ми на наріжнику життя

з тобою стали, як на чати.

Повітря кришиться щербато,

земля — єдине опертя,

але ж вона і поглинає,

і вивергає, й оберта…

Твоє падіння — шлях в безкрає —

твоя остання висота.

***