Моя доля, де ти гуляєш?

Моя доле, де ти гуляєш?

По яких стежках блукаєш?

Чи то вітер тебе носить

у чужі, далекі краї,

де я ще не встигла бути,

та вже чую подих твій?

Ти приходив мені в снах —

з круглим личком, теплим сміхом,

із зеленими очима,

що світилися спокійно,

ніби знали — я твоя,

ще до того, як зустрілись.

Ти казав: «Така хороша,

класна, світла — доля моя».

А я дивилась і думала:

«Я не знаю, хто ти є,

але серце, наче пташка,

пізнає тебе в лице».

Ти міняв свої обличчя,

то Миколай, то ніжний хлопець,

що стояв собі напроти,

теплий, мудрий і живий.

І промовив тихий шепіт:

«Бетсі, я чекав на тебе.

Я твій вибір. Я твій спокій.

Я твій тихий, справжній світ».

І я знала: буде зустріч.

Десь там, де немає крику,

де не давлять злі обличчя,

де чужі не ранять словом.

Десь між кавою і небом,

між буденністю й дивацтвом

ми торкнемося поглядом —

і світ стане трохи іншим.

Моя доле, де ти ходиш?

На якій стежині днини?

Я не кличу, не тривожу —

просто йду, росту, живу.

І коли ти будеш поруч —

я впізнаю. Я дозволю.

Бо ти схожий на мій світ,

і я схожа на твою душу.