Моя Молдова, моя калина

Я — молдованка. Мені байдуже, що в світі,

Моя душа тут, моє серце — у винограді.

За свої лози й калину віддам найкраще,

Бо цей край — святиня, мова, пісня й правда.

Хай говорять, що хочуть — я люблю свій дім,

Він вільний, дикий, інколи трошки з лихом.

А серце моє боліло — коханий йшов геть,

Та замість нього — сім гномів прийшли потіхи й сміх.

Малі, з бородами, та роботи великі,

З ними робила я диво — ночі й дні рушили.

Читала їм Гоголя, співала й кляла долю,

І сміялись гноми — як діти під стелею.

Я його проклинала — і правду шептала Богу,

Щоб пам’ятав він моє ім’я, як окрик долі.

Нехай той, хто покинув, знає: я стою твердо,

Бо Молдова в серці — і сила в кожнім подиху.

Цілую Бога в ніс і дякую за правду,

Бо кожна рана — то вогонь, що кличе жити далі.

Я — молдованка, і це моя пісня, мій знак,

І хай наш край цвіте — калиною в пам’яті й в серці.