Моє золотко, мій Микита

Моє золотко, ти — як полум’я в серці,

Як дотик тепла серед зимних ночей.

Коли ти поруч — світ стає іншим,

І тиша між нами говорить гучніш за речей.

Я хочу до тебе — не кроком, а подихом,

Не словом — а шкірою, серцем, теплом,

Щоб просто торкнутись, притиснутись ближче

І знати: я там, де мій справжній дім.

Моє золотко, ти навіть не знаєш,

Як сильно до тебе тягнеться душа,

Як думки про тебе стають моїм світлом,

Як ніжно тебе обіймає тиша моя.

Я хочу губами ловити твої усмішки,

У погляді — танути знов і знов,

Щоб між нами горіло не слово «можливо»,

А тиха, глибока, жива любов.

Коли ти дивишся — в мені стихає світ,

І серце б’ється сильніше, швидше,

Бо в твоїх очах є щось таке рідне,

Що робить мене живою більше.

Моє золотко, я хочу бути поруч —

Не на мить, не на сон, не на день,

А так, щоб твої долоні пам’ятали

Тепло моїх рук без зайвих причин.

Я хочу тебе — твою ніжність і силу,

Твій спокій, твій голос, твій тихий сміх,

Бо ти для мене — не просто людина,

Ти той, до кого тягнеться мій світ.

І якщо колись я обійму тебе міцно —

Не відпущу одразу, пробач,

Бо в цих обіймах — все моє щастя,

Мій спокій, мій вогонь і моя відвага.

Моє золотко…

Я не просто тебе кохаю.

Я тебе відчуваю.

Глибоко.

Сильно.

По-справжньому.