Моє золото—Микита

Моє золотко, мій тихий світанок,

Моя найтепліша у світі весна,

Ти — дотик спокою між бур і світань,

Ти — тиша, в якій оживає душа.

Коли про тебе думаю — світ світлішає,

Ніби сонце торкається вій,

І навіть повітря стає ніжнішим,

Бо десь у ньому дихаєш ти.

Моє золотко, знаєш, як це —

Чекати не кроків, а просто тепла?

Коли не слова — а твоя присутність

Стає для серця: «Я вдома… прийшла».

Ти — спокій мій. Не буря, не пристрасть,

Що ранить і рве навпіл крила.

Ти — тихе, глибоке, надійне щастя,

Яке я в собі зберегла.

Іноді просто хочу мовчати поруч,

Торкнутись плеча, не кажучи слів,

Бо там, де ти є — мені більше не треба

Ні доказів, ні пояснень, ні див.

Моє золотко, ти — як опора,

Як світло в далекім вікні,

Як руки, у яких не страшно

Бути собою мені.

Я не прошу гучних обіцянок,

Не вимагаю великих чудес,

Мені достатньо знати, що десь ти

Думаєш тихо про мене увесь.

Що в твоєму дні є для мене місце,

Що в серці — мій теплий слід,

Що між нами росте не випадковість,

А щось справжнє, глибоке, як світ.

Моє золотко, якщо колись

Світ стане холодним і злим,

Пам’ятай: є людина, для якої

Ти завжди будеш рідним.

Я обійму тебе поглядом ніжним,

Я зігрію тебе мовчанням своїм,

Бо кохання — це не лише «поруч»,

Це: «Я з тобою. Завжди. Навіть в тиші між днів».

І якщо колись ти відчуєш втому,

І серце попросить тепла —

Знай: десь у світі тебе дуже люблять.

Так тихо. Так глибоко.

Так — як я.

Моє золотко…

Мій спокій.

Мій дім.

Мій Микита.