МОЗАЇКА

асфальт під ногами - рідкий, як думки перехожих,

наче кава, що вилилась з горнятка свідомості.

глянь, як запитання без відповідей блукають поміж нами - кльово, тру і без жодного лайна.

екзистенційний драйв таки штовхає змучене тіло в мандри,

лиш дороги скручуються в спіраль, де кожна молекула - окремий всесвіт.

але ми пролітаємо крізь них, як комети крізь нічне небо - хутко і файно.

холод вривається під шкіру, як спогади про майбутнє, яке ніколи не настане.

розтрощені дзеркала збирають відображення людей, котрі проходять повз, не помічаючи власних тіней.

адже кожен - лиш глітч у матриці часу, шо рухається вперед і назад одночасно.

ніхто і ніколи не казав, що буде легко шукати шматки себе у міських джунглях.

и, знаєш, між світами існують портали - вони ховаються в очах випадкових перехожих.

тільки зауважиш погляд чужинця - і ти вже на іншій планеті кудись топаєш.

епіцентр твого буття це там, де перетинаються чакри міста і твій власний кровообіг.

лампочки в під'їздах блимають морзянкою послань від богів, яких ніхто не чує.

ярмо повсякденності тріскає під натиском твоєї уяви.

локація змінюється, наче кадри в старому фільмі - ріже очі, але кайфово.

иноді здається, що вулиці дихають в унісон з тобою - чуєш, правда?

кожна мить - це абзац у книзі, котру ніхто не читає, але всі пишуть на шкірі міста.

що, якби час був рідиною? ми би пили його, як терпкий первак, забуваючи своє ім'я.

ось так і живемо: між реальністю й галюциногенним шансоном — без шансу проснутись.

робимо селфі з привидами минулого, постимо їх в космічну павутину без лайків.

автостради думок пересікаються з темними провулками підсвідомості - кудись же треба гнати.

затискаєш в долоні мокрі від дощу фрагменти світла - то твоя душа капає крізь пальці.

уявляєш, як місто повзе по твоїх венах, мов урбаністичний вірус, шо мутує в поезію.

простір між нами напханий невидимими нитками зв'язків - тонкими, як струни на гітарі бомжа.

обличчя перехожих - то лише маски, за якими сховані всесвіти та множинні виміри.

шепіт вітру нагадує давно забуті пісні прадідів, але вони звучать як артхаус із кобзою.

між нами мости з недомовок, ватра з непорозумінь і потоки інформації, шо накривають з головою.

аркуші історії пролітають повз, як електрички, шо не зупиняються на твоїй станції.

трясця б його взяла, той час - він завжди проти нас грає нечесно.

очі твої - як люки в інший вимір, крізь які видніються квантові поля із квітучими мемами.

час розчиняється в просторі, наче цукор у каструлі з кавою в нічній забігайлівці.

кожен твій подих це акт творення нової реальності, де метелики народжуються з недопалків.

у світлі ліхтарів твоє обличчя - мозаїка з тисячі інших облич, яких ти колись зустрів.

знайдені фрагменти складаються в пазл, але картинка завжди різна - це така фішка забуття.

бувають дні, коли реальність накриває тебе, як цунамі накриває берег, - несподівано і міцно.

икона сучасності - смартфон в руці, що світиться, як маяк для заблукалих душ, але всі давно офлайн.

розбите скло минулого - гострі уламки, на яких танцюють босоніж привиди твоїх помилок.

але ти збираєш їх, шматок за шматком - в калейдоскоп, крізь який дивишся в порожнечу.

всесвіт усміхається, коли бачить, як ми намагаємось зрозуміти його закодований меседж.