мушля

смертельна рана у душі. жовтневий лід.

кипить за горизонтом неозора глибочінь.

стрибок у прірву. "прощавай!" - кричать нам вслід.

тут я - не я, лише моя самотня тінь.

сміюсь у вічі вічності. зринають бульбашки.

приємно, тихо стелиться ця шовкова блакить...

а в небі все літають якісь чудні пташки.

так байдуже на вітрі мій прапор майорить,

і колір його білий, як ця остання мить.