Муза і Вагант

Благаю: не гнівись на ці рядки!

Їх написав сентиментальний цинік.

Він відчуває так – і в тім не винен.

Комусь життя – неначе скатертина,

А в нього все – не так і навпаки…

Йому явилась Муза, – він прозрів

І закохався в неї до нестями,

А потім марив довгими ночами,

Возносив до небес її вірша́ми,

Однак зізнатись їй у тім не смів…

Він плакав від напливу почуттів,

Кусаючи до кро́ві спраглі губи,

Бо розумів, що ра́зом їм не бути,

Але не зможе він її забути, –

Хай навіть сам потоне в забутті.

Хотів її від болю вберегти.

Готовий був пожертвувати щастям…

А Муза подала йому причастя,

Сама з ним причастилась одночасно –

Тож запалали пройдені мости…

І їхня радість, ніби смолоскип,

Палала, аж допоки стало ґноту…

А далі – прірва шаховим цейтнотом,

І шрам на серці ге́тьманським клейнодом,

І замість пісні з вуст – безсилий хрип…

Пізнали щастя Муза і Вага́нт.

Було воно коротке, ніби вічність,

Та певен я: красу його космічну

Колись поет в рядках увіковічить

І в нотах закарбує музикант.