М’язи голосу

Не змірять відстані ні шепотом, ні криком;

лиш нині є, вчорашнього нема…

Кричав, кричав, неначе двері смикав:

ніч безвідлунна, темрява німа…

І видихав у целофан повітря —

перетинки напружені тріщать,

та від минулого лише поля магнітні

зосталися, що скривлюють життя.

Вони гнуть дійсність, викривляють волю

і кроки вигинають та думки,

і скріплена душа в магнітнім полі

гне погляди залізні та гвіздки…

Присутність ваша в кольорі червонім,

у реп’яхах, у штріпках кропиви,

в смиренності державної колони,

у чергах безкінечних та кривих.

Присутність ваша — лихоманка в тілі,

яку не згасить власний кровострум…

Обличчя, ніби маска, скрейдяніле

відтворює розпачливість стару:

вона заціпеніла, безголоса,

мов витислось повітря із легень,

ніби пітьма судомиться ще й досі

і не розслабив м’язи новий день.

***