На берегах п'янкого моря,

На берегах п'янкого моря,

Серед прекрасних птиць,

Зажурено дивившись в даль,

Сиділа моя ясноока пані.

Закутавшись у пір'я й гомін,

Вона все мріяла про нас.

Їй щебетали птиці: «Нема його, нема!»,

А та лише сльози тихесенько лила.

Гукала мати: «Ходи сюди ж, до мене доню!

Не слухай серце, донечко моя!»

А пані моя ж зовсім молода,

Вона щодня блука в рожевих мріях,

Де нам покрова батьківська дана.

І люди нам вже не наказ,

Де не ховаюсь я у тіні і не кажу,

Що краще буде так.

У світі тім, її рожевім й осяйнім,

Ми лиш одні, затихли люди,

Птахи лиш дзвінко гомонять.