“На цій землі жили ми споконвік”

На цій землі жили ми споконвік,

Лише обличчя змінювали трохи.

(Так змінює своє русло потік,

Але вода клекоче крізь епохи

Одна і та ж!) Одна і та ж душа

Вела мене то під варязькі шатра

(Там танець твій у люстрі палаша

Виблискував і пригасав, як ватра),

То під мечетей вилинялий крик

(Там ти – в петлі, а може, і в намисті, –

Хан ластився до тебе, мов арик,

Свої дари приносячи нечисті),

То під готичних знаків нагаї

(Там ти ридала, нездоланна й горда,

Там вигоріли кісники твої,

В сивинах, як в огні, знамен когорта).

Я впізнаю тебе. Ти наче птах.

Нічого не лишилося з полону…

Лише в сльозі, що згасла на вустах,

Я вчув далінь палаючу й солону.

***