На кону

Вві сні остережений встав я, забувши

про пташку, що билась у вікна крильми,

забув і про збільшену шибкою душу,

збудився і світлом видіння розмив.

І день я прожив, як у п’єсі Шекспіра,

слова виголошував мудрі й чіткі,

і чув, що за мною полює рапіра,

удару чекав, та не знав ізвідкіль…

І знав, що за спиною чиниться зрада,

що яму копають комусь грабарі,

та я пригадав, що у неї вже падав:

груддя погребальне іскрилось вгорі…

Окапини воскові… лагідний ладан,

і смичуть мотуззя глухі дзвонарі…

І те, що наснилося, ледве бриніло,

притінене світлом грудневого дня:

вже був я теперішній в царському тілі,

з стрілою у горлі вже падав з коня…

…Долоню мені розчавило копито —

не можу подосі затиснуть в кулак,

на Заході, Сході вже був я заритий,

і кожна повіка, неначе п’ятак…

Просилюю погляд крізь вушка голчані,

і бачу смертельне жало за сукном…

Я загодя знав про фінал… І печально

дивився в осмеркле до денця вікно.

Чекав не погибелі, ні, а розв’язки,

щоб сміхом силкованим страх подолать,

і чулись суфлерські підказки:

— Як солодко з вірою знову вмирать…

***