На латці — латка (З циклу «Відлуння війни»)

(З циклу «Відлуння війни»)

І випив простір голос твій —

тепер шукай себе самого:

хоч видихайсь, хоч занімій,

одна надія лиш — на кого?

Подесьбіч — муром житній лан,

ошую — золота пшениця.

Попереду — росте бур’ян,

позаду — грона криці…

Невже з тобою це було?

А ти — чи був собою?

Промита пам’ять, наче скло,

водою дощовою.

Збирав праворуч колоски,

по ліву руч — осколки,

щоб вимолотить потайки

одну зернину голки?

Все залатав: і плоть, і час,

і землю, пам’ять, долю…

Рубці лиш бачу повсякчас

на тілі й подовкола.

А на воді — на шрамі шрам;

життя — на латці латка,

і блиска голка тут і там,

та рветься все спочатку…

І рветься рот від рваних слів,

і лускають зіниці,

але не залатать тих днів,

де знов пробилась криця.

***