“На пагорби, на вечір, на вітри”

На пагорби, на вечір, на вітри

зір посила свій подив і відвертість:

далеко — жить, далеко — йти з гори

і небо на плечах нести упертих.

Звиса згори сріблястий ланцюжок —

простерту руку піднеси під нього:

тече, тече крізь пальці порошок,

вкрива блакиттю зрошену дорогу.

За обрієм відкрилося мені

солодке лоно — папороть квітуча,

літа мені куються голосні

зозулями на листячку летючім.

Зелений колір всюди молодий,

зласкавлений промінням стягуватим…

О завтрашнє, спинися і зажди —

зірву листочок, аби смак не втратить!

Зір утомлю, і виснажу вуста,

і жайворів візьму собі у вуха…

Трава густа з-під ніг мені зроста,

немов пита: — Ну, чом спинився? Рухайсь!

***