На перевалі осені

Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям.

Холонуче слово голову студить і клонить.

Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти,

тільки ж назустріч — листя червоне.

Обрій важкий, наче жорно на шиї.

Стовбур повітря хмари вінчають,

гострі тернини тінь до паркану пришили

і не пускають…

Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита

дратвою літа. О, як багато нам цього світу:

не охопити, не приручити, не облюбити:

жити б і жити…

Дня не стачає…

Криком стікає, болем зіходить тіло зболіле

від білого світу:

ой забагато навіть блакиті,—

очі сповиті, ноги підбиті, рук не зігнути…

Сил не стачає…

Видобув із долоні долю, розділив її надвоє,

а сам посередині, як поміж поглядом,

пролопотів босоніж,

збив лише куряву, тінь нахромив на промінь

і злетів відлунням попереду каменя,

а вороття немає…

Намалював на обличчі квітку,

та бджіл не принадив:

гірко у роті, бо полином захлинувся;

спить павучок у вусі,

слух заснувавши дзижчанням,

вулик душі порожній —

крил не стачає…

Сліз не стачає для болю,

солоду — долі — для меду…

Сіль заломила погляд —

все надовкола біле: ладо, ой леле,

доле…

Поле безкрає!

***