На перевозі

Води окравок металевий

вночі, мов бляхи шмат, дзвенів…

Тремтіння зірок вересневих

передавалось і мені…

І мерзнув я — голчаний холод

вганявсь під нігті, кров студив,

мов літа й не було ніколи,

а холод панував завжди…

Час уповільнювавсь у жилах,

і випрямлялися думки.

Уже дванадцяту пробило —

заворушилися гвіздки…

Я перевозу ждав безглуздо

Чи переходу з ночі… в ніч…

З свого н і щ о в якесь н і к у д и,

щоб тільки вирватися пріч…

Але ж гвіздки — в ступнях, в долонях…

Дзвенів бляшаний шмат води

і рвався голос: — Гей, Хароне!

Подай свій перевіз сюди!

Ой, порятуй пропащу душу,

у теплий вирій відпусти!

Бо я свого хреста не зрушу…—

Вздовж течії — хрести, хрести…

І в кожного — глибокий корінь,

а на раменах — рушники.

Я перекинув очі д’горі:

тремтять настуджені зірки…

І я гукнув: — Агов, Хароне!

Тут — царство тіней, там — живих.

Час загускає, кров холоне…

В н і к у д и ти везеш не тих.

***