На селі

І

Лежать покошені, порожні

Поля безлюдні вдалині, –

Ховаю погляди тривожні,

Бо тут невесело мені.

Бо думку давить і стискає

Вороже небо в вишині,

А в грудях тане щось і тає,

Мов грудка воску на вогні.

ІІ

Такі ж убогі ви і прості,

Сумні, покошені поля!

Чого ж до вас прибула в гості

Душа зажурена моя?

Давно вже ниточка порвалась

Та, що єднала нас колись,

І гуркіт міст, і крик, і галас

В мою мелодію впились.

Мені чужий ваш дикий спокій,

Безмежна просторінь – чужа, –

Бо покохав я вир глибокий,

Де тоне камінцем душа.

Бо на дахах і щоглах міста

Я серце розіп’яв своє,

А ваша ніч – нудьга зловісна –

Мені заснути не дає.

Якесь шемрання невиразне

З села до серця доліта…

Щодня, як заграва погасне,

Я – безпритульний сирота.

ІІІ

Яка глибока тиша скрізь!

Не шелестить достигле поле;

На свіжозрошений покіс

Летять метелики і бджоли.

Єдиний невідомий птах

Вгорі крилом повітря крає,

Мій погляд блудить по степах,

І думка губиться в безкраї.

А лінь повільна наляга

На всіх, на все, мов сон глибокий,

Давно відвик я від села,

Чужий мені цей дикий спокій.

Бо ні трамвай, ані авто

Повітря рухом не сколише.

І не зворушить тут ніхто

Лінивої, глухох тиші.

Хіба рогатий чорний жук

Крильцем торкнеться до бадилля, –

Тоді глухий і низький звук

Згадає шум автомобіля.

Глухої ж ночі надворі

Згадаю світло електричне,

Коли завітять ліхтарі

Гнилі тваринки фосфоричні.

Дивлюсь на довгий, голий шлях –

Куди ж то тягнеться він далі?

Коли б Вергілій у руках,

Читав би римські пасторалі.

Такий нестерпний довгий нуд!

Куди подітись од безділля?

Пішов би по книжки в сельбуд, –

Та ба! Сьогодні не неділя.

ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, НА ВІДПОЧИНКУ. 1926.