“На схилку дня яскравіша зелене”

На схилку дня яскравіша зелене,

зіркіша погляд і гостріша слух,

прожите відступається від мене,

майбутнє визначає новий круг.

Пожовкле листя — це уже минуле,

і на сорочці вчепистий реп’ях…

Провалюється в німоту зозуля,

відмірюється доля по стовпах.

І видно ближнє в тріщинах

та зморшках,

віддаленіле ж — обриси втрача,

вже стовбур дня розпущений на дошки,

труну зшивають теслі на очах…

Зелене листя й рештки того часу,

що звалося теперішнім колись,

від немочі воно повільно гасне,

обрушується темрявою вниз.

Крізь виломи у монастирських стінах

виборсуються сироти сумні;

схиляє воїн гіпсове коліно —

його корчі відбилися в мені…

І хоч не згадуй власного убозтва,

щоб житні устілки в підошви

не пекли,

щоб коміром не став вошивий простір

й не взувся ти в багно,

як в постоли…

Щоб не угледіть поглядом зіркішим,

як тісто виколупують з діжі,

аби не знав, що тіло стало іншим,

покрившись густо плямами іржі…

І що минуле — це завждешно нині,

що й досі в полі крадеш ти горох…

І, ніби прорість, завше всередині,

і з дольок часу живишся обох…

***