“На срібнім денці тишини”

На срібнім денці тишини

лежали круглі зерна сміху,

і навалились на тини

химери реготливих віхол.

Вже відсміялись, знемоглися…

Дивились порожньо в шибки.

А на заржавлених завісах

ходили двері хилиткі.

Так розчинялися відверто,

пускаючи байдуже всіх,

що я помислив: певно, смертним

є тільки березневий сніг;

і що сумління сніжно-чисте

дароване нам на віки,

як оце небо, шлях іскристий

й живлюще течиво ріки.

***