На старий мотив

Так сонячно-чисто, блакитно-прозоро,

що хочеться зором весь світ увібрать.

Рвонувся до сонця, та кореня промінь

до болю тримав, не схотів відпускать.

Бо сила земна і сила небесна

мене розп’яли вертикально в житті.

Я витерплю муки усі, щоб воскреснуть,

але не в собі — в світовій повноті.

Приріс я до трав, до дерев присусідивсь,

ввібравши по парі у новий ковчег

тварин нерозумних і пташок безрідних,

всотавши у очі весь світ-безберег.

Рідня, перехожі, знайомі, кохані,

всі сущі в цім світі й померлі давно

з’юрмились в мені, і від гулу я п’яний,

шумлять за облавком не води — вино…

Вітрило тріпоче, любов мене кличе,

з грудей вилітає розірваний зойк,

і бачу я, світе, небесне величчя

і чую, як рани укутує шовк.

В нетлінному світі стаю я стооким,

щоб в кожній істоті себе розпізнать,

дивлюся в небесну криницю глибоку

і сонячну бачу на водах печать.

Лечу одночасно донизу і вгору,

і голосу кола навсібіч біжать,

знайомі істоти, безликі, прозорі,

крізь себе самі і крізь мене летять.

Чи слухом, чи зором — збагнув я раптово,

що тіло моє височить у житті,

і світиться сонце краплиною крові

в криниці глибокій, в страшній висоті.

І збігся весь простір до крапельки жовчі,

яку вже не злиже жаждивий язик.

І хвиля висока незрячої ночі

котилась, аби розчинити твій крик.

І вже довкруж мене і птиці літали,

і паслися коні, і гаддя повзло,

знайомі і друзі ковчег розбирали,

щоб житло наситить звичайним теплом.

Любове, чому я тебе не побачив?

Отам коло тіла, що любе тобі?..

Облавки тріщать. Ніхто і не плаче…

Все суне та ближчає сутінь незряча,

і я завмираю, мов крик, сам в собі.

***