На старому порозі
By Павло Мовчан
У сутемках я слухав власні кроки —
горбатий шлях щомиті підстрибав,
в підошви жбухав порохом глибоким,
немов відбитки руху добирав.
І храпко розчахнулись хатні двері,
і прочинився наскрізно мій слух,
щоб пропустити голос чийсь: — Вечерять! —
Я ж не розгледів, чий то кликав дух.
Бо хата ця давним-давно забита,
вже й призьбу покротили пацюки —
та чий-то голос знов розлігсь сердито,
немовби в сутінь виплюнув гвіздки:
— Ве-че-ряти!..—
Цей голос безтілесний
живим теплом висотувавсь з легень;
він в руслі правди струмував ще чесно,
як тільки виблякав серпневий день.
Я їх не знав… Вони ж мене — ще з діда:
возили жито Мошку в Васильків…
— Вечеряти?.. Та ж щойно я поснідав…—
І задзижчали свердла цвіркунів —
вони мені буравили той отвір,
через який побачити б я зміг
країну мертвих, чорний край скорботи,
де білі тіні, але чорний сніг…
Поріг переступав я нерішуче,
в минуле своє тіло нахиляв..
— Тобі сюди ще рано, чуєш, внуче, —
почув знайомий голос звідтіля…
І зупинивсь: одна нога надворі,
а друга заступила за поріг;
імла стояла в сінях непрозора,
і розпізнать нікого я не зміг…
І, розчахнувшись, мов закляк в одвірках,
відчув, як тінь відхлинула назад,
і пробивалась у стіні крізь дірку
маленька кулька — світла шовкопряд…
Тонюсінька снувалась павунина
і налипала щільно до лиця,
і я розгледів: світиться жарина
посеред столу замість каганця.
При рівнім світлі випливли обличчя,
які я бачив десь давно колись.
Вони щось шепотіли таємниче…
я розібрав нарешті: «Не дивись…»
І наближала кожна мить вдивляння
мене до білих тіней, до снігів,
до зникнення у розчині смеркання
усіх минулих і майбутніх днів…
Прикмети часу я шукав очима:
кобеняків, піддьовок, личаків,
а тут були обличчя ледве зримі
та закипіле груддя кулаків.
І тільки голоси були знайомі:
то баба Химка… А ось дід Улас…
Лиш голоси вертаються додому,
і свідчать найправдивіше про час.
— Вечеряти! — почув позаду голос…
З теперішшя він покликав мене.
І озирнувся — ні душі навколо…
Поріг, мов клин, розколює мене…
***