На веранді скляній

У плетеному кріслі, на веранді скляній,

пускаючи кільцями дим сигаретний,

мов зсередини в горло надходить той дим,

що спогади будить в мені силуетно.

Я прожив все життя, та цікаве чи ні,

в похороннім одрі не рішати,

тож згадаю я зараз ті миті ясні,

коли юність не мала минати.

Фотокарток стразених повненький альбом,

я у зморщених пальцях заледве тримаю,

тож, я мов засинаю, немов бачу сон,

як у знимках цих знову літаю.

Ось ти в білому платті з ситцю,

на якому заквітчані квіти,

я кохаю лиш дівчину щиро оцю,

що щастило колись тут зустріти.

Ти замазала пальці колись в шоколад,

витирати я їх не дозволив -

цілував я ці руки і вдихав аромат,

бо прекрасні ж вони, як ніколи.

На галявині якійсь високогірній

ти руками збирала чорниці,

я цілував ці вуста, хоч і чорні, та ніжні,

мов чорницями стали зіниці.

Ти лежала у шкірах убитих тварин,

у каміні дрова тріскотіли,

серед тисяч слідів, серед тисячі спин,

на моїй слід лишить захотіла.

Я прожив це життя, хоч цікаво чи ні,

та я жив, бо я міг цілувати

мою мрію - уста твої ніжно-міцні,

що вмирати мені не давали.

І хоч лікар мені вже рецепт прописав

на відстутність мого сновидіння,

ти померла, то хто ж тебе знову прислав

прискорити серця мого тупотіння?

У холоднім поту, я прокинувся знов,

я дістав цигарки із кишені,

затягнув я цей дим, загустішала кров

і знов спогади стали смиренні.

У плетеному кріслі, на веранді старій

із життям своїм зводжу рахунки,

ти за мнною прийшла, отже, я тепер твій,

забирай мою душу в пакунки.

Не тупоче вже серце, не літа вже дим,

але очі дивились в веранду,

хоч і був я старим, та пішов молодим

зустрічати настання світанку.