“На весну вже пішло”

На весну вже пішло. Відлуння рідкувате,

проріджуючи слух, дощем намоклу вату,

верталося назад, так низько, ледве й чути,

і слідкома за ним тяглася повстю сутінь…

Зневажений, знечулений до всього,

прийнявши в себе спис далекої дороги,

ліс чорно височів, заслуханий у себе,

пускаючи пташок в позеленіле небо.

Співзвучний ти чи ні глухій гущавині,

веселий чи сумний в передсвяткові дні?

Це байдуже. Візьми зніми з душі замки,

і зерен зачерпни у спраглі дві руки,

і кожен кірх землі сівбою позначи,

щоб кожен новий крок був щасний на почин;

де не ступнеш — живло,

щоб тісно всім було

за батьківським столом…

Ось коровай на всіх,

широкий гнеться стіл,

лунає з лісу сміх —

йдуть гості звідусіль.

***