“На відстані думок, на один скид повіки”

На відстані думок, на один скид повіки,

любове ти моя, вербова, лугова…

Послухай, ллється шкло — то півень кукуріка,

і хата крейдяна за співом відплива.

Там пучками лози благословлялись води,

що вийшли з берегів на безмір весняну,

аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди

лишить і нагадать про часу глибину.

Коротить віддаль дим, що мовчки йде позаду,

оглянешся — нема… нікого… каламуть…

та терпкість увідхнеш — і вийдуть, як з свічада,

наличники, гвіздок і звіробою жмут…

Угледиш на стіні повище вікон смужку,

що полишила ніч чи повінь весняна;

почуєш, як співа в руці хитлива дужка,

як у відрі гуде кринична глибина.

І ступиш крок назад, в байдуже шкло упрешся,

до нього листя шар торішнього припав,

не втриматись тобі, вітрами здмуха з плеса

теперішності дня, щоб в пам’ять углибав.

І, розгорнувши час, розгорне жайвір крила,

щоб вимірять на звук небесну глибину,

та в оці горобця безодню ти відкриєш,

студену, аж пальку, бентежну, аж страшну.

***