Набравши води

Війнула жовтизна і дзеркало криничне

замислилось, немов відчуло глибину,

і ти щось заспівав, та голос був незвичним:

веселу починав, а вийшло на сумну…

З чола свого хотів був зняти павутину,

та пучками відчув, як в’їлася вона…

І радісно було в оцю погожу днину,

хоч радість і була зісподу вже сумна.

Дивився на люпин, але, крім зерен, бачив

сухе стебло, вогонь, що палить всіх і вся…

До вишні притуливсь — яка ж вона гаряча! —

і листя аж за тин вогнем перевиса.

Жалка трава пече… і ти печеш, мов докір:

ні пам’ять відхилить, ні мовою згасить…

І чую, чую я, який підступний спокій,

під попелом долонь забутий жар горить…

Ось перса, ось плече, ось губи — попіл здмухав,

обвуглена, як ніч, але ж це ти, це ти

виходиш із очей, огромлюєшся слухом,

вкриваєш наготу вже листям золотим…

І дзеркало води доповнює забуте:

то посмішку, то вуст обвуглені кутки…

Та хтось гука: — Павло! —

Все — глухота і сутінь…

І випада відро в криницю із руки.

***