“Націлений у небо обеліск”

Націлений у небо обеліск,

вода, як вічність, літепло струмує,

старий ясмин — оцвіттям весь німує,

а віддалі — німує чорний ліс,

а навпіл зламаний іржавий кріс

в граніт угрузлий — ніби розкошує.

I тільки мати сина вже не чує,

вже біль її старечий спопеливсь.

Вона сама. Вона сліпа — свічадом

осіннього промерзлого ставка.

I висхла вижовкла її рука

ще образи обмацує нерадо.

Бо де там син? Де бог? Нема обох.

I смерть обсіла пустку, наче льох.