Нацизм

У Чернівцях, де дитинство моє минуло,

школа мов клітка, де більше половини

дітей били, цькували, сміялися з іншого,

бо я була біла, бо я була не така.

Єврейки серед них — мало,

нормальних майже не було.

Цигани сміялися, били,

і ніхто не став на захист:

ані вчителі, ані поліція — мовчали.

Українська мова була зброєю.

Той, хто краще говорив, ставав ціллю.

Це був нацизм у школі,

де мої слова, мій акцент, моє народження

ставали приводом для знущань.

І тепер, коли дорослішаю,

ті самі принципи повторюються:

ти хтось, якщо смієш дихати, якщо смієш існувати,

якщо не прогинаєшся під слабких і жорстоких.

Я кажу: досить.

Я не маю сидіти мовчки,

я не маю терпіти.

Моє тіло, моє серце, мої слова — мої.

Мої межі — непорушні.

І якщо світ не розуміє,

не моє завдання його вчити.

Я вижила тоді,

я живу тепер,

і я існую для себе, а не для ваших ярликів і принижень.