“Над гаєм хмара руку простягає”

Над гаєм хмара руку простягає

І гається, і гається над гаєм.

Ще дощ у хмарі, ще вона не знає,

Де дітись Їй у небі понад гаєм.

А з переяру, з того переяр’я

Ліщина дивиться горіхами на хмару.

І карі очі, і голівку кару

Звело дівча на ту над гаєм хмару.

Той переярок, те дівча, і хмара,

І дощ отой на виспражену землю,

І ту проламану любов’ю в серці греблю

Ти не доніс… Ганьба тобі і кара.

За все, що ти любив, але ніколи

Не признававсь собі… лиш сито спав вночі!

Кому брехав? Кому служив — почім?

Для чого жив, убогий ти і голий?!

Ти — нуль. Пшоно ти. Згаром-перегаром

Розвійсь, і звійсь, і тінь свою склепи!..

Зведи ж, дівча, голівоньку, ти, хмаро,

Мені над гаєм руку простягни!

1965