“Над лугом птах диму маха”

Над лугом птах диму

маха, перебарвлює трави,

ширяє над ними, холоне над нами.

Посизілі коні, як сльози, стоять в оболоні,

плавкими медами

з’єдалися наші долоні…

Чого нам ще треба для певності в щасті? —

летять поза небом напасті крапчасті,

і олово в кулі само по собі завершилось —

ми ж міцно тримаєм в губах горошини…

Еге ж. Нам є що мовчати.

Золочені сурми стоять непочаті,

і жахів кілечка нанизані виснуть, як сушка,

а крик погасить на губах зуміє подушка.

Які ж ми такі, аж ніякі, сіроми:

ніхто нам нічого, ми також — нікому…

Кохаємось, схвалюєм світ кожним кроком

і словом своїм приростаєм до… поки?..

Підошви вогніють, у ноги впиваються цвяхи —

ні диму, ні пір’я від птаха,

а трави дзвінка павутина скосила, —

видмухуй із губ горошину щосили!

Чи ж хто на твій біль озоветься зокола,

коли олов’яне відлуння уколе?

Птах диму, наповнивши очі, схолоне,

і віск потече, потече по долонях…

***