“Над полем шепотінь, над полем шелестінь”

Над полем шепотінь, над полем шелестінь

спрозорене крило поволі лебедіє.

Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь,

і золоте литво поволі мелють вії.

Хустина пролетить, і світло спалахне

то яблучним вином, то повною росою,

сухий ручай коси вогнем торкне мене —

і голова жахтить, мов камінь на осонні…

Тріпочеться листок зів’ялий у губах,

і пестять пух кульбаб долоні голубині.

З проміжку твого «я» вихитується птах,

виборсується геть, змалілий, із росини.

І хутко висиха блакитна глибина,

а голуби розкрить не можуть крила сині.

І, випавши з роси — камінчиком зерна,

пускаєш коси в дим, печешся, як жарина.

І, подих вийнявши, у відчай плавиш сміх,

полуцвітки зіниць зав’язані насінням:

і скрикнеш немовлям — назад нема доріг;

оманливі поля, безмежне шелестіння.

***