“Над ріллею заспраглою”

До 90-ліття Степана Бандери

Над ріллею заспраглою,

неораною, чорною —

орати її ще й орати! —

здіймається сонце червоне.

Ora, ore o Ra! —

молитися сонцю щоденно…

Ім’я Твоє

червоно-чорним тюльпаном

навісні розквітає в степу.

Ім’я Твоє

вітер колише в лісах,

ніби прапор —

Bandiera!

Здобудеш

українську державу,

або загинеш

в борні за неї! —

кликав Ти.

Є держава вже, брате,

І немає її…

Віл остовпілий

римигає жуйку злиденну,

остюками давиться гірко,

сили підвестися нема —

віковічна летаргія триває…

Трапезують

шаблезубі

вовкодухи-вампіри,

опівночі шниряють степом —

цмулять цівочками тонкими

задрімалу волову кров…

Воля або смерть!

Ти сказав

І вкотре народився, Степане.

Яблучко червоне

на чорній тарелі землі…