Над вогнем

Намалював вогню обличчя

і викричав його слова;

здиміли кучері смерічні,

коли схилилась голова.

Схрестивши ноги по-татарськи,

вловивши тайність чаклувань,

розв’язую вузли питань,

що ніч скорочують скотарську.

Вогонь сидить супроти мене

на віддалі самотини;

міркую, як він провинивсь,

якщо дрімає цілоденно.

А з ночі помочі благає,

лягає зморено на дим

і каже: «Я оберігаю

тебе й отару від біди, —

і переходить вже на шепіт,

на щирість бесіду схиля:

— Підкинь, підкинь смерічних ще віт,

пощезне в спаласі земля.

І берлоносцем будеш ти

з ясною факлею в руці,

на всі кінці, на всі світи

твої летітимуть гінці.

Твої окличники дадуть

широку прозвість про свободу,

лиш не забудь про чорну воду

і про галуззя не забудь…

Бо вільно кожному згоріти

яскравим спалахом — ураз,

пустивши облишки на вітер…

Вівчаре! бійсь, щоб я не згас…»

А я сиджу окам’янілий,

схрестивши руки на патик,

і чую, як в моєму тілі

різьбиться вогневладний лик.

І чую: ніч спішить по колу,

що з кроком вужчає щомент:

я встав з пломінного престолу

і знищив вогнище ущент.

***