Надійні крила

Легкий, святковий, випадковий,

він падав, йшов, переливавсь,

і відбирав мені він мову,

прозорячи густющий час.

Біля колодязя лункого

він стишував свій крок легкий,

вдивлявся поглядом предовгим

у свій відбиток хилиткий.

— Так ось чому мене носило

понад землею сто вітрів,

так ось чому, зламавши крила,

я падав долу і радів…

Бо треба всякнути в пилюку,

пройти крізь сморід, бруд і хлань,

просіятись крізь сито муки

краплинами своїх чувань,

ізлившись у єдине ціле,

в пітьмі не втратить чистоти,

пробившись джерелом зраділо,

ізнову прагнуть висоти.

І витіснить, розкривши жили

земні, всі клопоти дрібні,

аби душа безсмертні крила

не обламала в метушні.

***