Надпита остигла кава

Я дивилась на тебе, ніби у дзеркало.

То була осінь, за вікном вже смеркало.

Ти крутив мої коси на пальці відверто,

А всередині щось мої струни смикало.

Я читала тіло твоє губами,

Шукала у твоїх обіймах рятунку,

По моїй шкірі мурахи табунами гуляли,

Коли губи спліталися в поцілунку.

Ти підхоплював раптом мене за талію,

І кружляв у немодному танці.

Я піддавалася, забувала всі правила,

А потім готувала сніданки вранці..

Слова твої шепотом були меду солодші.

Ми по черзі вголос книги читали.

Ти мене міцно стискав щоночі,

Казав, що я твоя найсмачніша філіжанка гарячої кави.

Ти грів мені ноги, що вічно холодні.

Ти був моїм подихом теплої ніжності.

Ми були один одним такі голодні,

Заради тебе я позбулася гордості й гідності.

Минуло лиш якихось три місяці,

А я всю себе тобі без остатку віддала.

Ти став моїм всесвітом, моїм сонцем і місяцем,

Та раптом холодно стало.

Я дивилась на тебе, й не бачила дзеркала.

То був кінець осені, за вікном вже смеркало.

Ти говорив, а всередині терпло.

Ти сказав, що зимою смакують чай, а я лиш надпита остигла кава.