Надра родові

Ти — спогад сам собі і нагад про майбутнє.

Знайшов ти жилу світла у надрах родових.

І покоління всі в тобі людські присутні…

Ти згорнутий словник слів мертвих та живих…

Чому ж ти зубожів і сам себе обмежив

теперішнім лише та лушпайчастим «я»?

Розставлені густі скрізь дротяні мережі,

і межові стовпи по обріях стоять…

Не переступиш дат бетонних, прикордонних,

не перескочиш сам назначених подій:

всі первісні слова зотліли в чорній книзі,

не вимовити їх — такі вони тверді…

Розщеплена давно сторінка дерев’яна,

розірвано навпіл коріння рідних слів,

і зримою стає в повітрі смертна рана,

де мерехтять мечі і зблискують шаблі.

І стали шаром світла життєписи розкриті,

поволі скаменівши в родовищах буття;

і раптом звузив біль єство твоє до ниті,

до лінії, що все викреслює з життя.

***