Найцінніше

Усе пливло. Усі кудись тікали.

Очами він господаря шукав.

А люди найцінніше рятували.

Ніхто про нього навіть не згадав.

Не дивно, він всього лише собака.

У паніці рятують головне.

Життя своє, дітей, майно всіляке…

Порожнє все зробилось і сумне.

«Господар мій! Він може постраждати!»

Собаче серце дикий біль стискав.

Він мусить бігти! Мусить рятувати!

Його ланцюг залізний не пускав.

У розпачі він рвався відчайдушно,

І бачив, як підходила вода,

До нього підступаючи бездушно,

Як смерть, якій нікого не шкода.

Він жалібно, напружуючи сили,

Розпачливо і голосно завив.

А потім люди на човні приплили,

Чужі якісь. Він лаєм їх зустрів.

Вони до нього руки простягали,

Запрошуючи в човен, та дарма.

Він з ними не піде, хоч як би звали.

В човні його господаря нема.

«Я буду тут, свій дім охороняти!

Наказано так було! Я так звик!

Я буду тут, господаря чекати!

Мене він не покинув і не зник!

Не смійте так про нього говорити!»

І знову він пронизливо завив.

І хлопця, що хотів його звільнити,

За руку пес у відчаї вкусив.

«Покинути це місце, вже пусте,

Не змусила б мене ніяка сила.

Бо тут мій дім. Для мене - це святе!

І буде тут тепер моя могила.»