“Найлегше згадую жабу”

Найлегше згадую жабу.

Точніше, її очі,

страшніші від очей змії.

Бо то очі жаби, яка в сутінках

прийшла назавше забрати молоко у нашої корови.

Її послала одна жінка.

Ту жінку називають відомо як.

Але та жінка не знала,

що навіть у сутінках

ропуху балухату перестріне під порогом стайні

маленьке хлоп’я

і, перелякавшись на все життя,

все-таки її покаже дідові й бабі,

а вони повісять ту погань банькату

на патику, застромленому в землю, – у розколіп,

аби добре підсмажило її хиже сонце липневе!

Не знайде тоді місця собі

одна жінка –

дертиметься на стіни!

І зляже під хижим сонцем, і лежатиме при смерті.

І не зможе відшепотіти сама себе,

і не допоможуть їй дзіндзора і одален-зілля.

Ми ніколи не згадаємо

всесильні слова відьомських замовлянь, заклинань…

Невже тому,

що невинне дитя

не визволило ту потвору витрішкувату?