Найвірніша дружина

Перед могильним гнітом самоти,

Який на душу давить неугавно,

Вже й ти зробилася чужою —

ти,

Що найріднішою була недавно.

Всю логіку спустошено до дна,

В гнівливості досягнута вершина.

І залишилася мені одна

Подруга давніх літ —

Гірка дружина.

Коли зірок і куль гримучий сплав

Мене прийняв до себе у науку —

Неначе із-за хмари хтось поклав

Мені на поперек залізну руку.

Не гасять болю ні бинти, ні мазь —

І, може, це пояснить лиш могила:

Та куля, котра в поперек вп’ялась,

Мені живу істоту прищепила.

Це так давно було, давно колись —

Тоді, як сталлю прогриміла туча.

Від тих часів ми звиклись і зжились,

Моя невигойна, моя болюча!

Ти дихаєш під боком у журбі,

Штовхаєш серце на світанку рано.

Є справді щось солодке у тобі,

О боле мій —

Моя блокадна рано!

Твоя чутливість з’єднує мене

Із хмарами та сонцем, та вітрами.

І жоден дощ хребет не обмине —

На ньому ставить синоптичні драми.

Пройшли повз серце череди жінок.

Та ось ударила крута година —

Лише тобі й мені плетуть вінок

З тернів євангельських,

Моя єдина.

О Господи! Дай із твого лиця

Росинку випити, щоб мати силу…

Лиш ти зі мною, боле, до кінця —

В одній труні ми й ляжемо в могилу.

21.02.1979