“Накручувався світ, напевне, не для нас”

Накручувався світ, напевне, не для нас:

то серце відстає, то обганяє час…

і я в скрипінні снігу вчуваю спів пташиний,

і сік тече вишневий по золотій крижині…

Пройнявшись гострим болем,

пробудженим минулим,

почув я засторогу у поклику зозулі.

І серце завмирає, бо чує свист щербатий, —

то випав із повітря сучок старої кулі:

крізь дірочку тоненьку рік видно

сорок п’ятий…

Крізь дірочку тонюньку свистить сипучий час;

цей механізм всесвітній заводивсь не для нас —

то холодно, то голодно, то драно, а то рвано,

кров, мов вода осіння, — то замерза, то тане,

то вимиває з пам’яті ще не розм’яклі лиця,

а то, запікшись, раптом рот стягує, мов рану,

і полум’ям виповнює розчахнуті очниці…

То сонячно, то гаряче, то весело, то сито,

а серце поспішає за світом жити, жити…

Не вквапиться — від часу біжучого відстане,

і ти в повітрі бачиш два отвори пробиті:

з одного час струмує, а інший натікає;

і кулі дві летять назустріч смертнолиті,

так ніби споконвіку одна одну шукає,

і тягнуться за ними дві кровоносні ниті:

одна — снується з пекла, а друга —

тчеться з раю,

і серце від уколів здригається щомиті,

то лунко й часто стука, то нагло завмирає,

як замовкає в лузі налякана зигзиця…

і ти, зачувши стукіт, що віддається

в скронях,

до свого серця тулиш пробиті дві долоні:

прошила ліву куля, і пропекла десницю

розпечена у леті оклично-гостра птиця,

а серце поспішає за ними й не вспішиться:

не перейняти смерті, життя не обігнати.

З двох отворів в повітрі снується

свист щербатий…

***