“Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання”

Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання,

побачив крізь полум’я обрій востаннє:

він синьою ниткою хутко горів,

і пустка творилась внизу та вгорі,

і шлях западався у землю, як рів.

Та жайвір ще стверджував небо крильми,

хоча на одній площині були ми,

немовби дві цятки на чистім папері,

і спільні — у землю — мальовані двері…

І плямами звуки текли по сторінці,

позбавлені простору… й ти,

як на плівці,

тонкою емаллю тьмяніла мені,

і хрестиком шилися кроки лляні…

на цій площині… на тугім полотні…

Лише вертикально цей крок вишивався

і в сплющенім часі заледве тримався

на цій вертикалі, крутій площині, —

та скрізь опертя бракувало мені…

На тім’я тис жайвір, сповзав я поволі,

хоча б десь зазубринка на видноколі,

хоч б проломився крізь аркуш мій крок,

хоча б у долоню забив хто гвіздок,

щоб я міг утриматись… Де ж волосок

з твоєї коси рятівничої, люба?!

І де ж отой з небом незримий зв’язок,

що з спини висмикував крила?

По всій площині розволікся димок —

і обрію нитка навколо згоріла…

***