Наприклад, дерево

Дуб-небодержець взеленив повітря

і наслухає, як кружеля земля на корені.

Чи ж під стопою рухається й світ?

І по слідах народжується камінь?

…Ой ти, любий-перебірничку,

ходиш кругло по камінчику!

На підошвах ні пилиночки,

розтираєш білі дниночки…

Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу,

і відпечатавши насмолені підошви,

гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого ж

рухоминання,

а в крові — сімені бентежне дозрівання, але, але

велеречиві

рухи витворюють у глині порожнини, в опуклий

зліпок кидають жарини

і ночі ждуть… ждуть ночі… ночі ждуть…

Сіда на листя смерку каламуть, як по грозі, по

зливі, по днюванні,

але весь сенс в повільнім проростанні, не по землі,

а вглибину настійно

стремить хребет у небо самостійно: і виростать, і

тверднуть щодоби,

щоб підіймати простір голубий… упершись коренем

розпалистим

у камінь, і упиватися струмливими роками.

Чим глибше в землю, тим у небо вище…

Галузиться двобічне коренище,

аби утримать в кімлі хмаролет,

аж хрускає розтягнутий хребет…

І стука жолудь у блакитне днище,

а на руках у тебе кам’янище,

і під ногами — камінь: розітруть…

І колом ходить побіліла путь,

що ні зійти не можна, ні зітхнуть,

щоб не зронить на себе тягарище.

А ти, любий перебірничку,

треш водицю на камінчику,

на долонях ні росиночки,

розмололись білі дниночки…

***