Навіщосьщось

Поки ти граєшся в піжмурки з долею

Спогад із пам’яті велетня стих,

Й навіть якщо ти будеш в невагомості,

Ефект смерті твоєї натисне на тебе

Так,

Як ніколи раніше не тис.

Ти ділиш життя, множиш літери,

Схрещення букв у слова,

Слів у речення,

Речень у щось із прихованим,

А,

Інколи навіть не дуже,

Як чесним бути,
Схованим,

Сенсом чийогось буття,

Вдало вдається тобі,

Та, насправді, не дуже

Завжди. Зажди,

Невже й досі не віриш ти?

Ти справді не віриш у вітер?

Творець пекла поради спитав:

“Як катувати поетів?”

Сказав,

А ти йому відповіда:

“Скажу я се лиш раз

Швиденько

Коротко і,

В принципі,

Тихенько.

Сподіваюсь, ти, чортяко,

Все почуєш, усвідомиш, опрацюєш,

Та у пам’яті назавжди закарбуєш.

Один!

Квартири-катівні,

Два!

Будинки-мурашники,

Три!

Міста-людожери,

Чотири!

Життє моє-його-чиєсь-твоє

На вістрі ручки

Засохло у чорнила чорного

Краплині навіки віків”

А він

Каже тобі на се швидко й упевнено,

Й на диво знервовано:

“Нічого,

Трясця,

Я не зрозумів.

Але

Приховати не зможу цікавість сю,

Бо се є цікаво

Сказав те що ти,

То й запам’ятаю я справді,

Обов’язково,

А як усвідомлю,

Врешті-решт, колись

То й застосую,

Описане зверху тобою

Все се,

Мабуть, проти тебе таки

Ти ж розумієш без,

Сподіваюсь,

Образ,

Старий друже”

Відповідаєш:

“Звісно ж я се розумію,

Чортяко,

Голо-вогненно-задий,

Розумію я се й не засуджую

Я тебе.

Тепер йди

Куди йшов,

Піду і я,

Бувай,

Бо щось болить мені моя голова

Чи, можливо

Й душа"
.