Навіжений і цар

(Уривок з поеми «Поріг»)

Брехня возвеличує завжди звитяги,

вростають у губи тугі мундштуки,

і тріскають сурми гарячі від спраги,

а з них вилітають сухі вустюки…

Обабіч воріт сурмачі захололи,

упершись очима в заобрійний мур, —

ось їде узвозом гранітний Микола,

за ним охоронців та пахолків шнур.

І бамкають дзвони: — Великий, Великий! —

І юрмище суне роззяв, жебраків,

не стлумить ніхто навіженого крику:

— Миколка-дриголка веде дурбаків! —

І спурхують вгору від страху погони,

сичання крізь зуби зливається в «Цить!»,

та той навіжений, кричить навздогони:

— Миколка-брехолка, в землі тобі гнить!..—

Від страху вганяються голови в плечі,

ховаються очі і ноги тремтять…

— Ти — вовк, ти гієна у шкурі овечій,

на кого ведеш бісовражую рать?!—

І вирвався регіт з трухлявого рота,

і блиснула слина в брудній бороді…

Та віддані руки сахались бридоти…

А цар слухав сурми. І натовп радів…

Спинився на розі: — Ну как вам живётся?

У відповідь вереск: — А як там тобі? —

Скривилися губи, страх жевріє в оці…

І регіт підскочив і зник у юрбі…

І дзвони немовби будили питання:

— Ну-як-там-ну-як-там — ну-як-там-тобі? —

Цар рушив, та в грудях оте калатання

будило щокроку занозистий біль.

І маківки дзвонів у проймах дзвіниці,

немов навіжені, скажено гули,

і хрест Володимира вирвавсь з десниці,

летів слідкома і повітря палив…

За спиною знову волав навіжений:

— Ти раб піднебесний, ти бісів трупар!

І вернеш ти очі даремно від мене:

весь світ божевільний, а я в ньому — цар!

Ти правди боїшся, до лестощів звиклий?

Та муха зелена вже слідьма літа.

Поглянь, кругом тебе відлюддя безлике

і в жилах твоїх вже тече блекота.

… Невже всі поглухли… Ніхто і не чує

страшної хули? Чи вони удають?

Та храм розчахнувся, — луна «алілуя»,

обабіч царя вже поклони всі б’ють.

Та верск у вусі дошкульно коловся,

літала вкруг нього дрібнесенька тінь.

— Невже ж ти вважаєш себе і по досі

царем? Ти — ніщота смердюча! Амінь!

***