Називай мене як хочеш

Сьогодні мама з татом у **Чернівцях**,

Бо там чекає бабуся — ще та дівка!

Вона, як знаємо, знає толк в серцях

І в мужиках, що лізуть на наживку.

Але тепер не **лайка**, а лиш крик:

Підряд **сварить**, забувши всіх і вся.

"Це ж, мабуть, **деменція**, бабцю, старий вік..."

І знову сльози через те **кошеня**.

"**Трясця твоїй матері**! Звідки той **огірок**?"

Не дасть спокою, думки — мов туман,

Щось про убивства, хтось зробив той крок,

І про машини: "**Хтось розіб'ється, пан**!"

А я стою, і видихаю ніч.

Зламався захист, рветься кожна нитка.

Кричу у простір, підіймаючи свічу:

"**Називай мене як хочеш, роби що хочеш,**

**Тільки дай вже мені, бабцю, спокою!**"

А ще ж **колишній**... був він той **мастак**!

Чомусь йому пригадуються знову

Мої **Вижниці** й щоденний наш бардак.

"**Гайда мені писати! Чуєш? Знову звати!**"

Не треба, не хочу, досить! Час новий.

Щодня одне і те ж, неначе коло.

Дай **нормально жити**, спокійно, як собі,

І **давай не тужити** — це вже застаріло!