“Не чіпай наші сиві минулі тривоги!”

Не чіпай наші сиві минулі тривоги!

Ми далеко тепер від інтриг і халеп!

Мені сяють — твій ніс, твої плечі і ноги,

І ворушиться вгрітий мозолистий степ.

Пахне звечора небо осінніми птицями,

І повітря стоїть, як зелена ропа.

Пахне степ чумаками, волами, мазницями,

І вони вже самі виростають в степах!

Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!

І дружини Русі випливають з дібров.

Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями

Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.

Вже дозріло повільно жадання зелене,

І тепер, коли вщухли Москва і метро,

І степи запорізькі мої біля мене,

І відкинувсь на спину під нами Дніпро, —

Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні,

Насторожені думи летять, як туман!..

Булавою збиваючи зорі на стерні,

Україну порубану зводить Богдан.

Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,

Орлім небом в барвистості хмарних споруд.

Я люблю твої рухи, вчаровані часом,

І вологу, розтулену музику губ.

Я привіз тебе в царство своє не чужою.

В блискотінні газет, літаків і доріг

Я люблю тобі землю оцю під тобою,

Бережу тобі кров. як безсмертя беріг.

Тіні предків моїх відійдуть на світанці,

І прокинеться світ у пташинім рою…

Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, —

І зоря доганяє зорю.

1960