“Не чую зойків і відлунь зловіщих”

Не чую зойків і відлунь зловіщих

у лісі, що неначе пада ниць.

Немовби вже лежить. Немов небіжчик,

восковій. З верхів, як із полиць,

падуть крізь нього вогнища-ватрища –

порожні. І зірки над ним такі ж.

Тут і тобою відкричить, відсвище!..

Не заховаєш і не затаїш

нічого! Дні твої – песиголовці –

пихато відвертаються, як знать.

В далекій забинтованій церковці

у куполі, як жовтий ліс, тремтять.

Шепочу уві сні: наснися, сніже,

а мрець як огир на присилині!

Тут найжовтіше, тут найвосковіше.

З полиць небесних сиплються вогні.

Ліси летять воскові, жовтоводі…

Вже втягнутий у зоряний пролом,

з обійм чужих мов вирваний і з плоті, –

летиш, падеш крізь морок, а насподі

гуркоче поїзд, пахне молоком.